"Попри все Рубіжне – моя фортеця". Історія фотографки й громадської діячки Анастасії Сторожко
Анастасія Сторожко тривалий час працювала в ІТ, а потім ризикнула й наважилася присвятити життя улюбленій справі – фотографії. Вона повернулася з Харкова до Рубіжного й відкрила першу в місті фотостудію. А згодом заснувала громадську організацію – аби допомагати родинам, які виховують дітей з аутизмом.
Напередодні нового етапу війни Анастасія запустили курси фотографії для підлітків. Група пропрацювала рівно місяць – до ранкового обстрілу 24-го лютого. Так фотографка з родиною опинилася на Львівщині й була змушена починати життя з нуля.
Я працювала в ІТ, але мріяла стати фотографкою
За освітою я соціологиня, але жодного дня не працювала за спеціальністю. Одинадцять років свого життя провела в Харкові, працюючи в ІТ-секторі, але весь цей час мене дуже захоплювала фотографія. Та оскільки я гуманітарій, здавалося, що це занадто складно: цифри, фізика, налаштування. Утім якоїсь миті я все ж наважилася й почала потрохи вчитися, а згодом – і фотографувати.
У 2012 році я повернулася з Харкова до Рубіжного. Так сталося, що я залишилася абсолютно сама. Єдине, що мала в Рубіжному – будинок, у якому мешкали квартиранти. Під час виселення вони повернули мені всі ключі, а пізніше залізли до будинку та вкрали фотообладнання, яке я привезла з Харкова. Це приблизно дві тисячі доларів – доволі велика сума для тих часів.
Пам’ятаю, почала думати, що робити, чим займатися. ІТ-сфера, звісно ж, не була популярна в Рубіжному, а отже, і вакансій не було. І що я зробила? Просто пішла до магазину електроніки й оформила кредит на найдорожчий із наявних фотоапаратів. Так, там не було справді професійних камер, але я обрала найкращий варіант і продовжила займатися фотографією. Потроху знімала, почала вести соціальні мережі, завойовувати клієнтів. І так крок за кроком я стала заробляти на життя фотографією.
Відкрила першу фотостудію в Рубіжному та почала навчати інших
Згодом, у 2016 році, на Луганщину «зайшли» міжнародні донори – ООН, ЮНІСЕФ, USAID – які організовували курси для майбутніх підприємців. Я прослухала цикл лекцій про відкриття власної справи й вирішила податися на грант. Того самого року орендувала приміщення – моя мрія здійснилася. Я відкрила першу в місті фотостудію.
Після першого оголошення на мої курси записалися одразу десятеро людей. Звісно, це мене приємно здивувало. Відтоді я двічі на рік набирала нові групи. Дуже пишаюся, що більшість моїх учнів продовжили працювати в цій сфері й стали класними фотографами. Так в місті утворилася й перша фототусовка: ми почали збиратися разом, проводити воркшопи, запрошувати моделей і просто спілкуватися після зйомок.
Взимку 2022 року я запустила дитячу фотошколу. Адже на курси часто приходили підлітки, й інколи вони почувалися некомфортно поруч зі старшими людьми. Тому я організувала щосуботні уроки. Так ми встигли пропрацювати місяць, до 24 лютого.
У моєї дитини аутизм, і я наважилася говорити про це публічно
У мене двоє дітей, і у доньки в трирічному віці діагностували розлад аутистичного спектра. Аутизм не лікується пігулками чи якимись препаратами, тут головне – заняття, корекція та вчасне діагностування. Утім не всі батьки звертають на це увагу, вдаючи, що все нормально. Або просто приховуючи проблеми дитини від загалу. Я вирішила, що маю про це говорити.
Починала з дописів в інстаграмі. У мене було небагато підписників, але для маленького міста цього було достатньо. Я розповідала, які симптоми варто ретельно відслідковувати, намагалася пояснити, що звертатися по допомогу варто якомога раніше.
Завдяки цим дописами довкола мене почали збиратися батьки, чиї дітки також мають розлад аутистичного спектра. З часом про нашу спільноту дізналася психологиня з місцевого реабілітаційного центру й порадила створити громадську організацію. Аби ми, як батьки, могли працювати більш ефективно. Ми подумали та в квітні минулого року зареєстрували ГО.
Ми відчували, що почнеться новий етап війни, але не хотіли в це вірити
Напередодні повномасштабного вторгнення у мене була дуже сильна тривога. Було дуже страшно, адже Рубіжне зовсім близько до лінії фронту. Нас вже обстрілювали в 2014 році, ми знали, що це таке. Але цю загрозу серйозно сприймали не всі, більшість людей вірили, що новий етап війни не почнеться. Що «все буде добре, все буде гаразд».
Але щойно почався новий етап війни, зранку 24-го лютого, за дві-три години ми вже виїхали з Рубіжного. На жаль, не встигли нічого забрати з собою. Це була якась стадія заперечення. Навіть коли відчували, що щось буде, ми внутрішньо відмовлялися кудись збиратися. Тому зрештою не забрали й половини з того, що варто було захопити.
Ми просто їхали. Це був дикий стрес, бо не було жодного чіткого розуміння – куди. По той бік Дніпра – жодних знайомих, рухалися просто навмання. Харків – Кам’янське – Кропивницький. Спочатку планували доїхати до Польщі. Та впродовж усієї дороги моя Варя (донька, – ред.) постійно запитувала, куди ми їдемо. Спочатку казали, що їдемо шукати нову домівку, а коли зізналися, що прямуємо до Польщі, вона почала плакати.
Тож ми залишилися в Україні. Здавалося б, до кордону кілька кілометрів і можна виїхати будь-якої миті. Але, зізнаюся, є певний страх, що ми все одно будемо там чужинцями. А тут, в Україні, ми на своїй землі. Ми вдома. Навіть попри те, що приїхали з іншої частини країни.
Так, на Львівщині дещо інший менталітет, інші звичаї. Але ми намагаємося під них підлаштуватися. Для нас це не складно. Я розумію, що за кордоном було б набагато гірше: мовний бар’єр, інші традиції. До того ж, ми такі люди, що просто не можемо сидіти, склавши руки. А там і без нас сьогодні багато українців, а житла й роботи – все менше. Власне, тому ми вирішили не створювати собі додаткових проблем, коли можна залишатися вдома, робити своє й підтримувати своїх.
Попри все Рубіжне – моя фортеця
Для мене Рубіжне – це фортеця. Я жила в цьому місті до 17 років, допоки не переїхала на навчання до Харкова. Та навіть після 11 років життя у великому місті я не відчувала себе харків’янкою. Мене завжди кликало до себе Рубіжне. Це мій дім, мій форпост.
До повернення мені здавалося, що вся справа в людях з рідного міста. Але виявилося, що мене тягнуло саме місто. Для мене воно абсолютно неповторне, єдине. Тут моє коріння, моя душа. Це справді моя батьківщина.
За матеріалами сайту https://shotam.info/
