"Мріємо, щоб наше рідне Рубіжне звільнили, щоб скоріше закінчилася війна!". Історія великої родини Целухіних
Вона багато років навчала дітей в школі, працювала заступницею директора ліцею в місті Рубіжне Луганської області. В неї — чотирнадцять дітей різного віку. В 2002 році з чоловіком Віталієм купували земельну ділянку і почали власноруч будувати дім для великої родини. В 2011 створили прийомну сім’ю, потім — дитячий будинок сімейного типу. По документах "батьки – вихователі", в житті — просто мама та тата, люблячі та справжнісінькі. У щасливу велику родину вторглася війна…
Про те, що прийшлося пережити, про радісні часи життя та про трагічні події Суспільному розповідає мати – вихователька дитячого будинку сімейного типу Ірина Целухіна.
— Пані Ірина, давайте почнемо нашу розмову не з сьогодення, а з далекого 1991 року. Тоді почалася історія вашої родини Целухіних. Ви вже тоді хотіли допомагати дітям, які не мають своєї сім’ї?
"Так. Наша сім’я — Ірини і Віталія Целухіних — була створена у 1991 році. Рідних в нас завжди була багато — це чотири покоління: бабусі, дідусі, брати і сестри. У 1992 році в нас народився син Стас, донька Альона – у 2001 році, — пояснює Ірина Олексіївна. — Всі ми любили збиратися разом не тільки на сімейні свята, а й просто у вихідні дні. Ось чому ми з чоловіком завжди мріяли про дім, в якому буде стояти великий стіл на чотири метри, зроблений власноруч прадідом Петром. У 2002 році ми купили земельну ділянку із старим будинком і почали здійснювати свою мрію. Чоловік мій був майстром на всі руки, сам виконував саму складну працю, родичі допомагали. Віталій клав цеглу, ставив дах, робив всі внутрішні роботи. Ми змогли побудувати затишний, світлий будинок, де було добре всім".
Ірина нарікає, що з часом рідних ставало все менше, двоє дітей дорослішали, а будинок ніби спорожнів, дуже бракувало сміху малюків. А все вирішилося само по собі. Подружжя поїхало до міста Сватове в дитячій інтернат, щоб подарувати дітям іграшки та різні речі.
"Доки я розмовляла із директором, чоловік ходив по доріжці, — згадує пані Ірина. — До нього підійшов маленький білявий хлопчик, у якого був порваний черевичок. "Ти, де порвав черевичок?", — запитав мій чоловік. "А він у мене давно вже порваний, а нового немає", — відповів малий. "Я – дядя Віталік, — представився чоловік. — Ми сюди приїхали у справах. Ходімо зі мною до машини, там і усунемо твою проблему".
Русланчик, так звали малюка, взяв Віталія за руку і почимчикував з ним. Коли Ірина Олексіївна з директором закладу вийшли на вулицю, то побачили таку картину: по доріжці іде чоловік разом з маленьким білявим хлопчиком, котрий довірливо тримає дорослого за руку. Жінка зазначає, тоді подумала, що ця дитина просто янголятко.
Вони повернулися додому, а наступного ранку Віталій запропонував поїхати забрати хлопчика. Коли оформлювали документи, щоб стати прийомними батьками Руслана, дізналися, що в хлопчика є старша сестричка – 8-річна Юлечка.
"Так в нашій родині у вересні 2011 року з`явилися перші діти, які стали нам рідними. Стас та Альона з радістю прийняли нових братика і сестричку, ділилися всім, що в них було — каже мати. — Взимку в нашій родині було вже велике поповнення, спочатку ми забрали 9-річну дівчинку Сніжану з туберкульозного диспансеру. Вона опинилася в цій лікарні, бо її знайшли мешканці сусіднього будинку у підвалі. А трохи пізніше мій тато побачив по телевізору програму "Кожне життя – надія", де показали трьох вихованців обласних дитячих закладів – 5-річну дівчинку Віку та її братиків – чотирьохрічного Сашка та дворічного Михайлика. Старші діти дуже впевнено розповідали, що вони хочуть мати родину, дім, де мама буде готувати їм пельмені. Ми відразу поїхали до Луганського обласного дитячого будинку, де і познайомилися з малюками. Нас довго відмовляли, бо старша дівчинка трошки відставала від своїх одноліток у розвитку. Но все ж таки ми продовжували оформлювати документи, щоб забрати дітей. Після медичного обстеження нашої Віки з`ясувалося, що у дитини серйозні проблеми із зором, і їй просто потрібні були окуляри. Вона – розумна та гарна дівчинка, наша донька Вікторія. Так, у лютому 2012 році, ми вже стали дитячим будинком сімейного типу. Це офіційна назва. А в реаліях — просто велика родина".
Цей будинок сімейного типу існує вже 10 років. Це був великий дім з великим столом, за яким збиралися чотирнадцять дітей. Хтось з них подорослішав, у нього вже самостійне життя, навчається ,працює. Це Сніжана, Олег, Саша. А от Юля, хоча і стала повнолітньою, вирішила залишитися з батьками. Але ж всі повнолітні діти приходили в свій дім до мами, тата, дідуся. У жовтні 2021 року до родини приєдналися ще дві сестрички – 11-річна Настя та 7-річна Марійка.
"За цей весь час ми з чоловіком постійно ремонтували і розширювали свій будинок, бо міста потрібно було більше – підростали діти. Хлопчики допомагали таткові, він вчив їх всьому, що знав сам. А дівчатка більше були коло мене, — додає мати – вихователька. — Я всі ці роки працювала заступником директора в Рубіжанському ліцеї. А коли приходила до дому, ставала просто мамою, і як кожна мама вчила своїх доньок готувати, шити, вишивати, створювали поробки з бісеру тощо. Але улюбленою працею всієї родини була робота влітку на пасіці. Віталій завжди вивозив пасіку у таке місце, де було озеро, тому там можна було і попрацювати і відпочивати, поїсти смачного меду. А в перервах діти ходили з татком на рибалку, і у кожного, навіть у дівчат, була своя вудка. Ми любили подорожувати всією родиною. Якщо хтось з дітей їхав до оздоровчого табору, з ним обов’язково вирушали інші, щоб подивитися нові місця. Скільки ми подорожували! Були у Чернівцях і Яремчі, Львові та Києві, в Святогірську і Бердянську, Одесі та Маріуполі, Мукачеві та Коломиї", — з жалем говорить Ірина Олексіївна, бо минуле було яскравим, теплим, радісним… Тепер все по-іншому.
— Так склалися обставини, що вашій родині не вдалося виїхати на початку бойових дій. Як ви жили всі ті дні під обстрілами?
"24 лютого наша родина прокинулися о 5 годині від вибухів, так вже було у 2014 році. Стало зрозуміло, що почалася війна. Ми уважно слідкували за подіями в області й країні, бо десь проживали знайомі, друзі, родичі. Вели активну переписку, турбуючись за їхнє життя. А на початку березня почалися бої за наше рідне місто Рубіжне. Співробітники служби у справах дітей пропонували нам евакуюватися, але куди їхати, чим добиратися, ніхто не знав", — констатує жінка. За її словами, всією родиною вони вирішили, що залишаться вдома: продукти були всі свої, продовольчий запас був, вода була та й газом запаслися. Віталій і старші діти працювали в волонтерському центрі на базі ЗСО №2 й допомагали розвозити гуманітарку людям похилого віку, опікунам, прийомним сім'ям. Робили це до 15 березня, бо в той день, коли вони поверталися додому, їх запинили російські військові та кожного обшукали під автоматними прицілами. Після цього діти більше з дому не виїжджали.
"Обстріли ставали все потужнішими. 12 березня північну частину міста захопили війська РФ і через 300 метрів від нас пройшла лінія оборони. Наша домівка — на українській території, північніше — окупована територія. З цього часу ми потрапили під постійний перехресний вогонь. Нам прийшлося весь час перебували у підвалі будинку. Світла не було ще з 9 березня, тому діти з чоловіком виливали свічки з воску. 11 дітей навчилися дуже швидко за 10 секунд спускатися до підвалу, допомагаючи один одному", — стурбовано продовжує вчителька. — Перший снаряд розірвався біля будинку 12 березня, внаслідок чого вибило вікна у дитячих кімнатах. На вулиці - 15 градусів за Цельсієм, будинок без вікон і відсутнє опалення. Вікна закрили плівкою і забили дошками, діти вдягали на себе 3 – 4 светри, а спати вся родина перебралася до однієї кімнати".
Підкреслює , що найскладніше було з молодшим 3-річним Яриком, який плакав і просився до свого ліжечка.
"Ніколи не забуду, коли вдень вкладала спати дитину під потужні артилерійські обстріли, закриваючи одіяльцем вушка, щоб менше чув страшні звуки. Читала молитву і при близькому обстрілу хватала його з одіялом і спускала до старших у підвал. Ярик і зараз не відходить від мене, боїться гучних звуків. Під такими обстрілами чоловік із старшим сином Русланом на колінах повзали біля вуликів і годували бджіл", — зітхає мати. І констатує: "Найстрашніше, це були нічні обстріли, бо вдень ти чуєш і бачиш, куди летить, а вночі лише видно запалювальні чи фосфорні снаряди. 19 березня розпочався сильний нічний обстріл. Ми лише тільки заснули і близько 21.30 почало бахати. Діти швидко спустилися до підвалу. Мишко, йому зараз дванадцять років, поскаржився, що болить спина, і потім втратив свідомість. Добре аптечка з усім необхідним була поруч, бо дитина отримала поранення від осколку снаряду, а врятували сина від тяжкої травми теплі светри".
Після цієї події Ірина Олексіївна звернулася до волонтерів з організації "Спасемо Україну разом" і попросила допомоги щодо евакуації, бо виїхати самостійно стільки людей не змогли б. Власного транспорту "для всіх" в родині не було, мали лише старенький автомобіль на 7 місць.
"Ситуація ставала складнішою кожного дня, — наголошує пані Целухіна. — Обстріли ставали потужнішими (артилерія, міни - фугасні, запалювальні, протипіхотні, фосфорні, вакуумні бомби, авіа тощо). Діти по звуку навчилися розрізняти, що і звідки летить, і рахували секунди: "Вистріл з 9-го мікрорайону. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11. Мимо. 1,2,3,4,5,6,7,8,9. Приліт".
Коли під будинок на перехрестя приїздили українські військові, діти вибігали всі разом і просили, щоб ті не стріляли, бо у відповідь буде не один приліт. В період з 19 по 24 березня діти знаходилися у підвалі весь час, навіть туди мати приносила їду. В періоди тиші (йшла перезарядка зброї), тато виводив дітей на вулицю, на сонечко, щоб подихати теплим весняним повітрям і погрітися під променями. Так одного разу ледь вдалося врятуватися від протипіхотної міни.
Над будинком літало все що можна, на даху літньої кухні застряг нерозірваний снаряд з ракетної установки , а на городі лежав ще один.
— Все ж таки вам вдалося виїхати з Рубіжного. Хто вам допомагав? Як це було?
"На сімейній нараді ми визначили, що я, десять дітей і старша донька будемо виїжджати, а чоловік і мій батько залишаться. Мій татко нещодавно переніс чотири операції, включаючи онкологічну, і фізично не міг пересуватися. Мій чоловік сказав, що буде зберігати наше житло, щоб було куди повертатися дітям після перемоги. Бо це вперше був для них будинок, який став їм справжнім домом", — Ірина впевнена, що це саме так. Для її синів і доньок та домівка — тил, місце, де вони росли щасливими. А тепер їм потрібно покидати свій будинок. Це дуже боляче.
Потім виявилося: евакуація не можлива, бо родина перебуває у сірій зоні, під постійними обстрілами. Найближчий центр евакуації знаходився за вісім кілометрів від будинку Целухіних, і чотири кілометри з них потрібно було пройти під обстрілами.
"Ми розробили такий план, — каже Ірина Олексіївна. – Складаємо мінімум речей, молодших дітей Ярика та Машу беремо на руки і, доки ще темно, о 5 ранку спробуємо пройти небезпечний відрізок. Але не сталося, бо обстріли вже не припинялися ні в день, ні в ночі".
Целухіним постійно телефонували знайомі, хвилювалися, питали, чим можна допомогти. "Я їм писала про ситуацію. Мої колеги, тренери Програми підтримки освітніх реформ в Україні "Демократична школа", почали активну кампанію в соцмережах, звертаючись і до волонтерів, і до органів влади з проханням по допомогу", — про таке Ірина не може говорити спокійно, дуже хвилюється. Потім робить паузу і зауважує: "23 березня зателефонував волонтер зі Слов`янська і сказав, що він уже вивозив людей з нашого району, але нам треба перейти до сусідніх багатоповерхівок".
24 березня військовий капелан Олександр Решетнік вивіз Ірину і її одинадцять дітей до міста Слов'янськ. Вся ця родина вважає Олександра своїм янголом-охоронцем, бо якби не його сміливість, рішучість і майстерність, ніхто б не вцілів. Коли вони їхали, за декілька метрів від автобусу розірвалася авіабомба, а також йшов постійний артилерійський обстріл.
"Діти потрапили до притулку з дуже символічною назвою "Паруса надії", і вони не могли повірити, що вночі можна спокійно спати, а на вулиці грати. Доки діти гуляли, я шукала, де ми зможемо розміститися. Я розуміла, що більш безпечне місце на заході України або за кордоном. Запропонувала дітям виїхати за кордон, у відповідь почула одноголосне категоричне "Ні", — додає багатодітна мати.
На наступний ранок волонтери церкви "Добра звістка" збиралися їхали за гуманітарною допомогою і запропонували дітям та матері довести їх до західної України. Родина поїхала. "Я ще не знала, куди саме... — пояснює жінка. — Я дуже хвилювалася, як діти перенесуть важку дорогу. Все ж таки за дванадцять годин нашого шляху, ми змогли знайти місце, де нас чекають. По телефону я спілкувалася з волонтерами, співпрацівниками Луганської обласної адміністрації. Діти теж переживали, але мужньо витримали дорогу у 1200 кілометрів. Нас гостинно запросила Дубовецька територіальна громада Івано-Франківської області".
– Ви стали переселенцями. Знайшли безпечне місце… Але ж війна здогнала вашу родину і тут…
"Так. Ми втекли від війни. Нас розмістили у школі, забезпечили необхідними продуктами, предметами першої необхідності. Кожного дня приходили місцеві мешканці і приносили нам їжу, посуд, постільну білизну… Така підтримка була дуже необхідною", — зазначає пані Ірина.
Так, вони не були на самоті. Кожного дня Ірині телефонували колеги зі всієї України, питали, що дітям потрібно. А вчителі з Чернівців зібрали і відправили цій родині два буса гуманітарної допомоги. Зверталися зовсім незнайомі люди і пропонували свою допомогу.
І тут Ірина Олексіївна переходить до самої трагічної в її житті та житті її дітей події. Говорить тихо, але в її голосі чути стільки болі: "А 31 березня ми отримали гірку звістку – під час розстрілу нашого будинку загинув наш татко і мій коханий чоловік. Віталій після нашого від’їзду почав допомагати мешканцям мікрорайону в Рубіжному, та тим, хто перебував неподалік у бомбосховищі. Підтримував рубіжан, що не встигли виїхали. За день до цього він запросив пожити в нашому будинку друзів – подружжя Ігоря і Олену Тарасенків, бо в нас були продукти, вода і обладнаний підвал, де можна було ховатися. Вранці 30 березня розпочався страшний обстріл будинку. У дах лягло більше двадцяти снарядів. Після третього потрапляння снаряда, Віталій поліз на дах, намагався погасити пожежу, але наступний снаряд влучив у нього. Ігор хотів врятувати мого чоловіка та отримав контузію. Почалася сильна пожежа, внаслідок якої згоріли всі будівлі і два автомобіля на подвір’ї. Від коханого не залишилося нічого… Ми всі пам’ятаєм його, любимо, і живемо з цією любов’ю в серці. Він був неймовірною людиною і самим найкращім батьком! Я дивлюся вже на дорослого тепер Руслана, і згадую той день, коли мій чоловік вів за руку до машини білесенького хлопчика, схожого на янгола, щоб відремонтувати малому черевики… Наступного дня ми вирішили, що Руслан буде нашим сином… Так все починалось. Ми були щасливі! Війна внесла в наше життя свої корективи. Мій чоловік і багатодітний тато загинув, в нас тепер не має свого будинку… Про це тяжко говорити, але я гадаю, що треба обов’язково. Бо це – свідоцтва воєнних злочинів Росії проти людяності".
Батька Ірини вивезли з Рубіжного друзі Целухіних. Тепер дідусь разом зі своєю дочкою і онуками. Сьогодні діти і дорослі з цієї родини вже стали частиною громади, де проживають, вони приймають участь в організації і проведенні всіх заходів.
– Скажіть, будь ласка, яка допомога вам необхідна. Може про вас почують ті, хто зуміє вирішити проблеми великої родини – дитячого будинку сімейного типу. В вас дуже складна місія – ви виховуєте дітей сама. А наймолодшій дитині виповнилося лише чотири роки.
"Так. День народження нашого молодшого сина Ярослава ми святкували вже тут. Я відчуваю велику відповідальність за десять дітей, які зараз зі мною, за хворого тата… Найбільша проблема – це житло! І при всьому своєму великому бажанні, саме цю проблему я вирішити не можу. В школі теж постійно знаходитися ми не зможемо. А повертатися нам нема куди!"– визначає жінка.
За її словами , громада знайшла для родини невеличку квартиру (44 квадратних метри) на три кімнати, як тимчасове приміщення. Волонтери пропонують побудувати модульний дім, але на нього ще треба зібрати кошти. Громада вже виділила земельну ділянку, але на будиночок у громади теж немає грошей. Тому велика сім’я переселенців виявилася заручником ситуації .
"А я, чесно кажучи, не знаю, за що в першу чергу хапатися. Дітям потрібна психологічна допомога, Вікторії десь необхідно знайти і купити індивідуальні окуляри, мій тато вимагає постійного медичного нагляду і лікування, Мишкові після поранення показана реабілітація… І щоб дітей можна було б возити на навчання, в гуртки варто мати якийсь транспортний засіб. А все ж таки найголовніше питання – житло, — вважає мати-вихователька Ірина Целухіна.
Але ми тримаємось, і їхати з країни нікуди не збираємося. Мріємо, щоб наше рідне Рубіжне звільнили, щоб скоріше закінчилася війна! І віримо, що тут, на Західній Україні, в нашій громаді буде і в нас свій дім, в якому я, мама, зможу готувати пельмені. Пам’ятаєте, саме про це колись мріяла в дитячому будинку п’ятирічна дівчинка, а тепер моя донька Віка. І тоді її мрія збулася!"
За матеріалами https://suspilne.media/
