Андрій Трощий. Видатний рубіжанин, педагог, викладач, воїн АТО, громадський діяч, активіст ветеранського руху, захисник Рубіжного, люблячий чоловік, дідусь і батько

Дата: 13.03.2023 09:30
Кількість переглядів: 234

Фото без опису

11 березня народився наш земляк, видатний рубіжанин, педагог, викладач, воїн АТО, громадський діяч, активіст ветеранського руху, захисник Рубіжного, люблячий чоловік, дідусь і батько

Андрій Трощий

Ця публікація присвячена світлій, сильній і вірній людині, мужньому українському патріоту, яким був Андрій Трощий, написана зі слів і спогадів його дружини, близьких, друзів, колег, за матеріалами його власної сторінки у Фейсбуці…

Андрій з’явився на світ 11 березня 1968 року в Рубіжному, тут зростав і навчався, по закінченні СШ № 8 вступив до Луганського педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка, закінчив фізико-математичний факультет. З 2009 року працював викладачем в Рубіжанському індустріально-педагогічному фаховому коледжі.

У липні 2015 року пішов в АТО, служив у розвідці 80-ї окремої десантно-штурмовій бригади ДШВ ЗСУ, приймав участь у проведенні антитерористичної операції у Луганській області, учасник бойових дій. Як казав сам Андрій: «Мав честь проходити службу в легендарній 80-й бригаді. Для мене це особливий період в житті, який я згадую дуже тепло. В мене багато друзів, тим більше, я мав честь служити з хлопцями, які тримали оборону Луганського летовища» (мова про героїчну оборону Луганського аеропорту 2014 р.). Прослужив 1 рік 7 місяців і повернувся до рідного міста, родини, роботи. Але той, хто тоді пройшов через АТО, хто бачив війну і ворога в обличчя, бачив злочини окупантів проти України, зовсім по іншому відчував цінність нашого мирного життя і нашої свободи. Тому Андрій продовжив свою боротьбу, тримаючи активну громадянську позицію – він разом з однодумцями, побратимами організував потужну і дієву кампанію з підтримки ветеранів АТО/ООС: приєднавшись до міського ветеранського руху і ставши співзасновником і заступником голови ГО «Союз ветеранів АТО м. Рубіжне», керівником Центру допомоги учасникам антитерористичної операції при Луганській облдержадміністрації опікувався проблемами тих, хто повернувся з війни, організовував патріотичні заходи, в яких разом з ветеранами, рубіжанськими патріотами і активістами приймала участь молодь, учні місцевих шкіл, вихованці позашкільних закладів; разом з соратниками створив у стінах рідного коледжу музей АТО, один з найбільших в області за кількістю експонатів, в якому з іншими ветеранами і колегами розповідав відвідувачам про війну, яка почалася у 2014 році, про любов до Батьківщини, про загрози «руского мира» і чому його треба спинити, про наслідки російської окупації українських територій. За словами Андрія: «Треба більш глибоко вивчати історію своєї держави, проводити історичні паралелі і робити висновки, бути справжніми громадянами, а головне, жити в мирній і сильній Україні». Андрій, палкий поборник національної ідеї, став одним з тих лідерів, завдяки кому змінювалась свідомість суспільства, відношення до подій 14-го року і після. За словами його колеги, в.о. директора коледжу Інни Романцової: «Наші викладачі, учасники бойових дій, роблять багато корисної роботи і саме завдяки їх енергії наш коледж став одним з осередків національно-патріотичного виховання в місті і в регіоні». А ще, разом зі своїми соратниками й однодумцями, він боровся проти байдужості влади і свавілля місцевого керівництва – наполегливості у боротьбі за справедливість Андрію та його товаришам було не займати. І їм це вдавалося - у війні з внутрішнім ворогом вони теж, завдяки вмотивованості, згуртованості і взаємопідтримці отримували перемоги.

Вдалою для Андрія і його товаришів стала діяльність, спрямована на спільне залучення молоді та їх батьків до різних соціальних активностей, реалізована незадовго до початку повномасштабної війни. Приєднавшись до руху «ТАТОhub», вони виграли грант на обладнання для виготовлення сувенірної продукції. Проєкт було втілено в життя, у місті з’явився новий творчий простір, де родини включалися в роботу, освоювали нові технології і реалізовували власні ідеї. «Загальна мета – покращення стосунків між батьками і дітьми, тобто, щоб вони постійно відчували надійне плече в родинах, були одним єдиним, бо, мабуть, українська родина є маленька модель нашої спільної України. Коли ми всі єдині, то й будемо і міцніші, і незалежні, і свободні, і триматись один одного» - так говорив і розумів Андрій Леонідович про улаштування українського суспільства від мікровсесвіту окремої родини до макроспільноти; того, як ця модель повинна працювати, розвиватись, покращуватись, робити життя в нашій країні все краще.

Окремо потрібно сказати про його вдачу, відношення до близьких, друзів, товаришів, учнів, знайомих і незнайомих людей – привітний, усміхнений, легкий у спілкуванні і відкритий до розмови – такий він для всіх, з ким перетиналися його шляхи. Він вмів говорити про складні речі просто і зрозуміло, вкладаючи людські поняття у високі сенси, разом з ним було надійно і спокійно, разом з ним можна було робити великі справи, разом з ним все виходило. Так про нього говорять люди, які його люблять і поважають, хто і зараз подумки з ним

Трощий Лариса, дружина

«Згадую 24 лютого, прокручую ситуацію назад і думаю, якби я наполягла, заставила, вмовила, на колінах благала поїхати з міста, але потім розумію, що нічого не змогла б я вдіяти та змінити ситуацію…

Ранок першого дня війни пройшов, як в тумані. Пам’ятаю, що розривався телефон чоловіка, йому постійно телефонували хлопці, і у всіх

було одне питання: «Де збираємося?» Я нічого не розуміла, в переривах між цими дзвінками він мені щось говорив, заспокоював, давав якісь картки, називав пінкоди, і чую тільки: «Ця картка для навчання Соні». Потім пройшов час, і я зрозуміла, що він, як завжди, про всіх попіклувався. І таким він був завжди, наш люблячий чоловік, тато, дідусь – добрий, надійний, порядний, великий інтелектуал і справжній чоловік.

Ми прожили 27 років. По різному до нас відносилося життя, колись

било, колись гладило…Але я завжди була щасливою дружиною. Я часто сама собі казала, що не може бути настільки все добре, і мені робилося ніяково від цього. Найтяжчі роки - 2015, 2016, коли його мобілізували, діти роз’їхалися, ти залишився один і розумієш, що, навіть, лампочки вкрутити без нього не можеш, тоді я чітко зрозуміла, що я за Чоловіком одружена, і старість мені не страшна.

Завжди в моєму Андрюші вражало вміння бачити вихід з любої найскладнішої ситуації, сказати правильні слова, заспокоїти. Я і зараз з ним раджусь. Ми жінки емоційні, запальні, але я чую: «Дорогая, все будет хорошо, не переживай, не рви себе сердце…»

Останні роки він настільки поспішав жити - робота, гранти, музей, дача, але родина завжди для нього була на першому місці. Нам дуже його не вистачає, і ми дуже сумуємо».

Рафікова Ганна, сестра

«Мій любий старший брат. Я постійно в дитинстві відчувала його турботу. Мені подобалося, коли він грав мені на гітарі. Я теж хотіла навчитися і він мені її просто віддав. Коли стала підлітком, він часто приходив до мене в ліцей, просто тому, що був поруч . Заглядав у кімнату серед уроку... однокласники не вірили, що це мій брат та вважали його моїм хлопцем. Ми часто гуляли по місту. Якщо ввечері, то могли зайти в бар на чашку кави і всі вважали нас парою, а ми розважалися. Гарно було відчувати себе поряд з ним дорослою, що він мене вже не вважає малою дитиною. Андрій не міг сидіти без діла, йому було потрібно допомагати людям , робити щось корисне. Особливо ця потреба з'явилася після 14 року. Веселий, життєрадісний, він сум і тривогу намагався приховати за жартами та посмішкою. Не хотів турбувати та засмучувати. Мої діти його обожнювали. Для них та для нас він - Герой».

Браданова Віра, тітка

«Когда я думаю об Анрюшке, память приводит меня в детские годы... Родился А. крупным - 4кг. 900 гр., все дома говорили, что родился богатырь. Очень часто болел, но был веселым и добрым мальчишкой. Любимой книжкой была кн. Носова "Незнайка на Луне". Зачитана была до "дыр", да и знал он эту кн. наизусть. Мы думали, что он научился читать в 3 года, когда застали его на диване с кн. в руках читающим вслух. А когда подошли поближе увидели, что держит книгу вверх тормашками, но пальчиком водит по строке и четко по тексту с выражением пересказывает содержание. К школе он хорошо умел читать, свободно решал задачки в пределах 20, но писать не умел. Поэтому наверное и не сразу заметили, что наш ребенок левша. Переучивать не стали, но в школе были категоричны- должен писать только правой рукой и это была головная боль. Маленьким (3-4 г) его интересовала тема земного притяжения и он любил по детски рассказывать Юлюхе, почему наша планета крутится, а люди и все предметы не падают . Выражения маленького Андрюшки – «наевся, напився и спать укладився»; «лапша макаронная». В первом классе он умудрился на свой д. рожд. пригласить весь класс и дома об этом никому не сказал. С улыбкой об этом вспоминаю и сейчас. Когда друг за др. стали приходить дети, он сообщил о своем решении пригласить всех, потому что они все его друзья. Всех, кроме Алены (она была в шоке) эта ситуация рассмешила. Вот таким рос наш Герой. … Берегите себя».

Володимир, товариш, колега, захисник України

«З Андрієм ми були знайомі давно. З 2008 року разом працювали у Рубіжанському професійному електромеханічному ліцеї. Він був педагогом, з яким учням було цікаво навчатись.

З 2016 року разом очолили ГО «Спілка ветеранів АТО м. Рубіжне». Як заступник голови громадської організації Андрій приймав участь у різних заходах, пов’язаних з патріотичним вихованням молоді та заходах щодо допомоги воїнам АТО/ООС м. Рубіжного. Завдяки його наполегливості, в закладі освіти Рубіжанський індустріально-педагогічний коледж був відкритий перший в Україні «Музей АТО». Він також був ініціатором різних проєктів, які він створював разом зі студентами коледжу для отримання міжнародних грантів.

Як керівник центру допомоги учасникам АТО/ООС при Луганській обласній державній адміністрації Андрій намагався допомогти у вирішення будь-яких проблем воїнів АТО/ООС та їх сімей.

У 2022 році, з перших днів повномасштабного вторгнення, Андрій захищав рідне місто у складі тероборони.

Він був гарною, світлою, мужньою людиною, з активною громадянською позицією, яка багато зробила для формування та підтримки позитивного образу ветерана війни в суспільстві.

Андрій був тією рушійною силою, яка могла досягнути неможливого.

Світла пам’ять герою!»

Антон Потурайко, товариш, однодумець, захисник України

Я з Андрієм познайомився в 2014. Світліша людина. Потім він пішов в армію, ми спілкувались тільки в ФБ. Коли він прийшов з армії, він зайшов до нас у поліцію та запропонував спільні проекти. Це він придумав, будучі в армії. Першим, ми хотіли зробити сквер "Героїв АТО" напроти поліції. Замість хащ, зробити сквер, де люди могли б відпочивати і не тільки. Андрій був як генератор ідей. Він стояв у витоків заснування спілки ветеранів і саме він був тим цементом, що її скріпляв. Другий спільний проект, це "Безпека Рубіжного". Ми планували та подавали цей проект на отримання гранту. Ідея була в збільшенні камер на вулицях та придбання 4 квадрокоптерів, які можна було застосовувати при масових зібраннях, пошуку зниклих дітей та інше. Ми ніколи не конкурували по музею. Це взагалі був спільний проект.

Третій проект та самий вдалий, це - ветеранський хаб. У Андрія була мрія - організувати комп'ютерний клуб, щоб навчати комп’ютерній грамотності ветеранів. Ми це зробили завдяки одній фірмі. Вони передали (безкоштовно) 18 нових компів, 2 великих МФУ (типографії), меблі. Я ніколи не бачив таку щасливу людину. Андрій майже сіяв від щастя! Говорив, що здійснилась його мрія. Через тиждень він затягнув мене в РІПТ на каву, сказав що він зараз не ходить, а літає від щастя. Ми разом робили практично всі патріотичні заходи. Багато чого планувалось та робилось. Я телефонував та вітав його з днем народженням у 2022, питав чим можу допомогти, яка зброя їм потрібна.

Потім мені подзвонив товариш і сказав, що Андрій потрапив у засідку біля "тато-хабу". Була надія, що він поранений але живий. Десь близько середини наступного дня мені подзвонили та сказали, що Андрій загинув ...

Рубіжне втратило одного з найкращих своїх мешканців. Людину, яка робила все щоб місто стало кращим. Я казав Андрію, щоб його позивний був "Світлійший" бо він таким і був. Для мене це особиста втрата».

Віктор Єфименко, колега, товариш, соратник, захисник України:

«Я, майор Єфименко Віктор, учасник АТО з 2015 р., зараз начальник групи оперативного планування ПКШР(прикордонної комендатури швидкого реагування) ''Щастя'' Луганського прикордонного загону. Ми з А.Л. Трощиєм разом працювали в РІПФК багато років. Андрій був дуже різносторонньою людиною. Спробував зібрати найбільш яскраві риси. Хазяйновитий. Завзятий. Запеклий. Гуморний. Азартний (інколи авантюрний). Небайдужий. Через те, що він пекельно працьовитий, а я лінькуватий, ми не стали близькими друзями, але спілкуватися з ним було завжди приємно. Як викладач креслення, він входив в мою циклову комісію. У голови комісії з викладачами інколи виникають делікатні ситуації, які легко переростають в конфліктні. І декілька років поспіль я насолоджувався його позитивом, з острахом думав: "Та це янгол. Яка безконфліктна людина...'' Я знав, що янголів не буває, відсіля й острах. І таки да, виявилося що Андрій болісно чутливий до справедливості. І коли, на його думку, справедливість була спаплюжена, він буквально скаженів, бився за неї запекло і завзято, безоглядно й жорстоко. І був він відчайдушно сміливим. У актовому залі підмокла стеля, треба зробити косметичний ремонт. Поставили благенькі будівельні ліси і плигали з ним на восьмиметровій висоті як мавпи. А для підвищення продуктивності праці він пропонував такі авантюрні рішення, що хлоп, який нам асистентував, упрівав від страху як під дощем.

Люди не довіряють пафосним промовам на патріотичні теми, бо інтуїтивно відчувають нещирість або недолугість оратора. Андрію вірили, бо він казав від серця. І заслужено він був заступником голови спілки ветеранів АТО м. Рубіжне. При його феноменальній працездатності всюди встигав і все в нього вдалося. Сказав, що пишу про Андрія дружині і вона згадала, як я приїхав у відпустку у 2015 р., гуляли ми по проспекту Переможців (я в формі), зустріли Андрія (він мобілізувався пізніше, в липні),і Андрій вирішив, що зробить нам ''класну фотку'', і так завзято взявся до справи, що навіть ліг на тротуар знімаючи. Фотка вийшла дійсно вдала, стояла у дружини на столі багато років. Та про Андрія можна книгу написати. Який він був фантастично кумедний на сцені на Першоквітневих фестивалях, який запаморочливо дотепний на корпоративах, який винахідливий у роботі, який... 24.02.2022 зранку наш воєнкомат знявся на позицію так рано, що Трощий і ще багацько патріотів-рубіжан не отримали повістки. І щоб стати воїном зі зброєю в руках, він приклав титанічних зусиль і притаманну йому енергію і винахідливість...».

Інна Романцова, в.о. директора Рубіжанського індустріально-педагогічного фахового коледжу, колега, однодумець:

«Андрій Трощий прийшов працювати в наш коледж (тоді ще в РІПТ) в 2009 році. Працював майстром виробничого навчання, викладачем. Його любили учні і студенти, бо по-перше, він все вмів робити руками, по-друге, умів просто пояснити складні речі, по-третє, був веселим і креативним, виступав в гуморинах і капусниках, а по-четверте, сам постійно вчився чомусь новому. Ще задовго до карантину і дистанційки він створив власний сайт з інженерної і комп’ютерної графіки, чат-бот з фізики.

Він був по-юнацьки щирим і безкомпромісним, ніколи не боявся відстоювати власну думку і сперечатися з авторитетами. Якщо потрібно було щось організувати або комусь допомогти – відкривав двері будь-якого «високого кабінету». Я по-хорошому заздрила його енергійності і вмінню швидко переходити від генерації ідеї до її реалізації. Відданий друзям і непримиренний до ворогів – він був справжнім!

Особливо зблизилися ми у 2014-му році, коли в колективі сформувалася справжня команда однодумців з проукраїнською позицією. А трохи пізніше двоє наших колег – Віктор Єфименко і Андрій Трощий пішли захищати свій край в АТО.

Після повернення зі служби йому було мало просто повернутися до роботи, його енергійність і безкомпромісність потребували реалізації. А в його підсобці при аудиторії поряд з навчальними таблицями і макетами з’являлися то протигаз, то тубус від гранатомета, то якісь уламки боєприпасів. Ці «сувеніри» приносили хлопці, які також були учасниками АТО і часто забігали до Андрія у справах або просто поговорити. А потім в розмові якось проскочило, що цього «добра» вже набирається на музей, – і адміністрація підтримала ідею. В колишньому кабінеті цивільної оборони зробили такий-сякий ремонт і Андрій з побратимами взялися його оформлювати. Створили копію бліндажу, стелажі для інших експонатів. Ціле літо замість відпустки Андрій провів тут, щось обладнуючи, збиваючи, фарбуючи, розставляючи. До нього постійно долучався хтось із рубіжан-АТОшників. Тоді ж формувалася і громадська організація «СВАТОР» - Спілка ветеранів АТО Рубіжного, в якій А. Трощий став заступником голови.

І вже з початком нового навчального року в 2017-му році музей історії АТО в коледжі прийняв перших відвідувачів. Завдяки Андрію музей не став парадною кімнатою для поважних комісій, а перетворився на справжній осередок патріотичного виховання як для юних рубіжан, так і для жителів інших міст і селищ Луганщини. Сюди приходили не тільки школярі, але й слухачі Університету третього віку Рубіжного, військовослужбовці частин, розташованих в регіоні, волонтери. Ветерани АТО і колишні випускники приводили до музейної кімнати своїх дітей і приходили поспілкуватися самі. Андрій встигав приділити час кожному, тому ця кімната стала ще й центром спілкування. Це був музей, де можна було брати експонати до рук, посидіти в бліндажі, приміряти бронежилет… Також в процесі створення була бібліотека сучасної української літератури і творів про АТО/ООС.

Завдяки енергії засновників про музей неодноразово знімали телевізійні сюжети, його відвідали учасники першої Всеукраїнської конференції зі щелепно-лицьової хірургії за участі ветеранів та ветеранок АТО/ООС, лікарів і волонтерів, міністерка у справах ветеранів Ірина Фріз та інші.

До Андрія приходило багато побратимів зі своїми проблемами – і тоді в Рубіжному за його ініціативою з’явився Тато-хаб. Андрій мріяв, щоб у родин АТОвців було місце спілкування.

Несподівано для мене інженер-педагог за освітою, Андрій захопився екологічними проектами і виношував ще кілька ідей. На жаль, на заваді їх реалізації стало широкомасштабне вторгнення рф.

З першого дня Андрій разом з іншими патріотами прагнув долучитися до тероборони. Все було неорганізовано, незрозуміло – і він їздив, телефонував, збирав людей на захист Луганщини. І в ці важкі перші дні встигав вийти на зв'язок з рідним колективом, написати щось підбадьорливе. На жаль, 13 березня 2022 року прийшла сумна звістка про загибель Андрія. Через те, що в Рубіжному йшли важкі бої, а потім місто було окуповане, тіло його ще й досі не знайдено. Військова частина провела розслідування і його визнано таким, що пропав безвісти. Крихітна, майже примарна, але надія... Викладач Андрій Трощий і сьогодні входить до штату Рубіжанського індустріально-педагогічного фахового коледжу».

Андрій Трощий, справжній чоловік, українець, патріот, боєць Сил територіальної оборони за офіційними даними пропав безвісти 13 березня 2022 року захищаючи рідне Рубіжне від російських загарбників. Слава Герою!

Рубіжанський міський музей висловлює щиру подяку всім причетним до написання цієї статті про Героя-рубіжанина, Андрія Леонідовича Трощия.

https://www.facebook.com/groups/637092538042572/



« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора