До Дня сім'ї 2024. Трудова династія Єфименко
Здавна українці шанували сім’ю, поважали родинні цінності та традиції. Родина – це сила, надія, захист. Це найрідніші, найближчі люди, які допомагають нам у складних ситуаціях, які дарують нам тепло. Це безпечний і затишний рідний дім, наш маленький світ, в якому все дороге, звичне і зрозуміле. Родинне тепло та уроки життя – це те, що людина бере із собою в дорослі шляхи.
Іноді чоловік і дружина мають такий міцний духовний зв'язок, що обирають одну професію. І тоді у такої сім'ї з'являються нові спільні інтереси, теми для довгих бесід, а іноді – спільні заходи. Серед учителів небагато тих, хто має другу половинку теж учителя, адже, як говорить учительська приповідка: «Один – це вчитель, а два – то вже педрада».
Серед таких сміливців є прекрасна родина педагогів міста Рубіжне – сім'я Єфименко. Дружина – учитель української мови та літератури ліцею міста Рубіжного Луганської області Єфименко Олена Анатоліївна, а чоловік – викладач Рубіжанського індустріально-педагогічного коледжу Єфименко Віктор Іванович. Історія їх родини схожа на книжну. Далі подаємо розповідь голови цієї сім'ї.
«Це сталося 24 грудня 1995 року. У ПК хіміків проводили святковий новорічний корпоратив співробітники проєктно-конструкторського відділу Виробничого об'єднання «Барвник». Сімейне свято, на яке люди приходили з дітьми та онуками. Знайомі запросили вчительку СШ №6 Альону Авдошкіну та викладача РІПТу Єфименка Віктора. Маємо класичний випадок кохання з першого погляду. Через два тижні стосунків подали заяву до РАКСу, 09.02.1996 року одружилися, 03.12.1996 року святкували народження доньки Аліни.
Хрестоматійна щаслива сім'я: зранку із задоволенням біжиш на роботу, після роботи залюбки повертаєшся додому. Так вдало складалося життя, що практично й не розлучалися, тиждень відрядження в Донецьк чи Луганськ згадували потім як важкі часи. Разом весняно-літньо-осіння битва за врожай, разом по гриби, в Нову Петрівку на море за здоров'ям, на концерт доньчиного танцювального колективу чи в музичну школу. Професійно міцніли та кар'єрно росли - Альона в ліцеї, Віктор у коледжі.
2014 рік став переломним і в державі, і в родині. Донька здобула середню освіту, необхідно здавати ЗНО, а Рубіжне «в сірій зоні», ще й брудна ганчірка (прапор т.з.«лнр») майорить на центральній площі міста. Перелякані, ми вибралися до Харкова, де дочка вступила до педагогічного університету. У цей рік чоловіків з Луганщини до ЗСУ не мобілізували, а от із січня 2015 року це обмеження усунули. У січні Віктор зайшов до Рубіжанського військкомату у справі, а вийшов мобілізованим «четвертої хвилі». Разом збирали речі й на день усіх закоханих вперше по-дорослому розлучилися. У цей час ішла запекла битва за Дебальцево, було жахливо, та Бог милував. Поки Віктор три тижні відновлював бойові навички на полігоні, активні дії на фронті послабшали. Служити довелося на більш-менш спокійній ділянці у Луганському прикордонному загоні в комендатурі «Новоайдар». Він служив – вона чекала. Оскільки від Новоайдара до Рубіжного недалеко, то раз на місяць дозволяли з'їздити додому. То завжди було велике свято! У квітні 2016 року Віктор демобілізувався, і зажили вони, як і раніше, навіть, краще. Остаточно закінчили ремонт у квартирі, донька-розумниця без проблем навчається, батьки-пенсіонери теж не бідують. Вранці йшли залюбки на роботу, а ввечері – з посмішкою додому.
24.02.2024 Віктор зранку поїхав у Луганський прикордонний загін. Той перший місяць війни був важким для всіх: Альона з батьками ховалася від обстрілів, потім були поневіряння в евакуації. Віктор зі своєю комендатурою швидкого реагування їздив у пошуках потенційного ворога, а з 5 березня розпочав участь у боях за Попасну. Зв'язку не було, по радіо можна було почути тільки російську «звєзду». На щастя й тут Бог не полишив родину: з таких тяжких боїв він вийшов живим, наприкінці березня поранений опинився у шпиталі. Альона цілий місяць була поруч. А далі знову, як і у всіх: він воює, вона чекає…»
Ось така історія дивовижної родини з Рубіжного. Ми віримо, що прийде час, і вони знову зможуть з радістю зранку йти на роботу, а ввечері з посмішкою повертатися додому.
Нехай вам щастить! Щиро дякуємо за відданість громаді й країні!
