До Дня пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу
18 травня 1944 року сталінський режим розпочав масову депортацію кримських татар з їхньої історичної батьківщини - Криму. Озброєні силовики вдиралися до домівок кримських татар і під загрозою зброї змушували зібратися за 10–20 хвилин для примусового виселення. Загалом було депортовано 47 885 родин.
Основними місцями їх заслання стали Центральна Азія, а саме Узбецька РСР та Казахська РСР, а також різні регіони РРФСР. Трагічна історія депортації кримськотатарського народу замовчувалася протягом десятиріч. Забороняли мову, культуру корінного народу України. Кримські татари були не просто позбавлені Батьківщини, але й власного імені, історії, ідентичності.
Після смерті Сталіна кримським татарам так і не повернули їхні права та не дозволили повернутися на батьківщину. Фактично, заслання тривало. Попри заборону, починаючи з 1967 року, кримські татари робили чисельні спроби оселитися на власній землі. Кримськотатарський національний рух за повернення був одним з найефективніших та найяскравіших протестних рухів у СРСР. Але масове повернення, репатріація, розпочалися після 1987 року. Уже наприкінці 1980-х та особливо в 1990– 1991 роках тисячі сімей вирушили назад до Криму. Повернення було стихійним і надзвичайно складним, громада самоорганізувалася і створила близько 300 нових поселень компактного проживання по всьому Криму, які стали символом повернення народу на рідну землю.
Попри надзвичайні втрати, насильство й десятиліття вигнання, кримські татари не припинили боротьбу за право жити на своїй землі.
Тільки після розпаду СРСР, у незалежній Україні, ми почали вшановувати памʼять жертв геноциду, говорити правду про злочини проти людяності.
Приклад України став поштовхом до міжнародного визнання геноциду кримськотатарського народу.
Нинішня російська окупація Криму багато в чому відтворює репресивну політику радянської доби, спрямовану проти кримськотатарського народу.
