Микола Мащенко: Поет екранного романтизму та його рубіжанські витоки
Микола Мащенко: Поет екранного романтизму та його рубіжанські витоки
Микола Мащенко – це, безумовно, легенда українського кінематографа. Як влучно зазначила журналістка Галина Цимбал: «Якщо подивитися з погляду вічності, то саме його покоління кінематографістов-романтиків і створило саме поняття «українське кіно».
Його внесок у розвиток кіностудії імені Олександра Довженка, де він роками працював генеральним директором, складно переоцінити. Постать цього видатного кінорежисера, сценариста та письменника асоціюється з епічним й водночас глибоко психологічним кінематографом. Серед його найвідоміших шедеврів, які увійшли до золотого фонду нашого кіно, глибока психологічна драма «Комісари» (1969); культові багатосерійні стрічки, що збирали мільйонні аудиторії «Як гартувалася сталь» (1973) та «Овод» (1980); пронизлива й трагічна картина про часи сталінського терору та розстріли ні в чому не повинних людей «Вінчання зі смертю» (1992); масштабна історична епопея, що стала підсумком його режисерської біографії та відображенням національної пам'яті «Богдан-Зиновій Хмельницький» (2006) та багато інших.
Мало хто знає, але витоки його безмежної творчої уяви, пристрасті до мистецтва та унікального людського характеру беруть початок на Луганщині, у стінах Рубіжанської середньої школи № 1 – пам’ятки архітектури та містобудування як найстаріша середня школа міста. Про навчання в школі Мащенко М. П. завжди згадував з особливою теплотою, адже саме там формувався фундамент його особистості.
Микола Павлович народився в селі Мілуватка, але значна й надзвичайно важлива частина його юності пройшла в місті Рубіжне. Школа № 1 стала для нього не просто місцем отримання знань, а справжнім життєвим орієнтиром.
Шкільні роки Миколи Павловича припали на важкі часи Другої світової війни та повоєнний період. Школа № 1 в ті роки була осередком, де попри голод і розруху, педагоги намагалися дати дітям відчуття світлого майбутнього. Це виховало в Мащенкові неймовірну силу волі, яку він згодом переніс на своїх екранних героїв.
Особливе місце в серці майбутнього режисера займали його наставники. Улюбленою вчителькою Миколи Павловича була Колесник Катерина Гнатівна, вчителька української мови та літератури. Саме вона зуміла пробудити в ньому творчу жагу до літератури, мови та історії свого народу. Завдяки її урокам хлопець навчився відчувати глибину художнього слова, що пізніше заклало підґрунтя для Мащенка-письменника та Мащенка-сценариста.
Мащенко М. П. не випадково обрав собі режисерську професію. Величезну роль у цьому відіграло його підліткове оточення та щасливий випадок, пов’язаний із культурним життям Рубіжного.
Навчаючись в школі № 1, Микола міцно потоваришував з Олегом Тимошенком – у майбутньому видатним українським хормейстером, академіком Академії мистецтв України та багаторічним ректором Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського. Батько Олега на той час очолював міський Палац культури ім. Кірова. Дружба хлопців була настільки близькою, що іноді Олег залишав товариша ночувати у них вдома.
Саме завдяки цій дружбі та близькості до Палацу культури відбулася подія, яка зіграла вирішальну роль у майбутній долі Миколи Мащенка. Одного разу в Рубіжанському палаці культури юний Микола вперше побачив виставу професійного Луганського театру «Ромео і Джульєтта». Враження від побаченого на сцені було колосальним, але справжнім дивом для хлопця стало те, що він мав змогу зазирнути за лаштунки й особисто поспілкуватись із виконавцями головних ролей. Цей живий дотик до театрального таїнства, розмови з акторами та атмосфера за лаштунками назавжди перевернули свідомість підлітка. Саме в той момент у ньому народилася непохитна мрія присвятити життя мистецтву.
Увесь подальший життєвий і творчий шлях Миколи Мащенка базувався на особливому ставленні до людей. Він часто цитував думку Вінсента Ван Гога: «Вища художність – не що інше як вміння творця любити людей», і все своє життя невідступно слідував цьому правилу.
Для художнього, творчого середовища Микола Павлович мав справді унікальну рису: він нікому і ніколи не заздрив. Замість конкуренції він обирав підтримку: щиро допомагав молодим талантам, опікувався колегами та відкривав двері у велике кіно для тих, у кого бачив божу іскру. Його серце залишалося щедрим на добро.
Ставши всесвітньо відомим режисером, народним артистом і лауреатом державних премій, Микола Павлович ніколи не переривав ментального зв'язку з рідним краєм. Він неодноразово підкреслював, що саме Рубіжне, улюблена вчителька Катерина Гнатівна, шкільні друзі, тепло першої школи та перші відвідини рубіжанської сцени дали йому той емоційний заряд і розуміння людської душі, які він потім переносив на кіноплівку.
Сьогодні, переглядаючи шедеври Мащенка, ми бачимо в них відголосок тієї самої щирої, захопленої дитини, яка колись сиділа за партою Рубіжанської школи № 1, вчилася любити людей і мріяла змінити світ за допомогою мистецтва.
Історія Рубіжанської середньої школи № 1 – це історія самого міста. Відкрита у 1929 році (символічно, що саме в рік народження самого Миколи Мащенка!), вона була найстарішою середньою школою Рубіжного, справжньою колискою знань та інтелігентності для багатьох поколінь. На жаль, у ході повномасштабного російського вторгнення цю історичну будівлю, яка вистояла в часи Другої світової війни, окупанти зруйнували вщент.
Але підступні ворожі снаряди спроможні поцілити лише в цеглу та бетон. Вони безсилі проти духовної спадщини, яку плекали в цих стінах. Руйнуючи заклади освіти, ворог намагається стерти нашу ідентичність, але українське кіно та українське слово, виплекані в Рубіжному, вже давно стали частиною світової вічності.
